Відгук на третій сезону серіалу "Дім Дракона": І повстали дракони з попелу війни власного танцю

Передостанній сезон «Дому Дракона» розпочався дуже бадьоро. У першому епізоді нам показали чудову битву на воді, загинули кілька персонажів, і загалом усе це вже більше нагадувало найкращі зразки «Гри престолів». От якби автори цією серією завершили попередній сезон, то й претензій до них не було б. А так їм довелося вибачатися та виправлятися.

Однак після двох цікавих епізодів на початку шоу знову перетворилося на затягування гумової стрічки. Слава Богу, цього разу фінал нас не розчарував і дав те, чого всі хотіли: епічну битву та фінал, який може зацікавити дивитися далі.

Рейніра весь сезон кидається з крайності в крайність. Усі проти неї, державою вона керувати не вміє, а наприкінці ще й з'ясовується, що Візеріс — fucking idiot, і саме він винен у тому, що вона стала королевою. Ну все, приїхали.

Хоча, заради справедливості, вона намагалася бути хорошою і намагалася здобути легітимність чесно. Їй пропонували два варіанти. Місарія радила: треба спертися на простий люд — роздавати їм хліб. Деймон радив: треба спертися на драконів і всіх нагнути. Рейніра спочатку пробує перший варіант, але тут з'являється Ейгон-Месія — і такий аргумент на користь його легітимності та богообраності не перебити ні хлібом, ні видовищами. Саме тому вона й виганяє свою радницю-коханку, остаточно переходячи на темну сторону.

До слова, тут ми набагато краще розуміємо мотиви персонажа, ніж у випадку, коли раптом поїхав дах у Дейнеріс.

Окремо хотілося б відзначити Емму Дарсі, яка грає Рейніру. Якусь нагороду вона точно має отримати за свою акторську гру в цьому сезоні. Показово, що коли вона розмовляє з Меттом Смітом валірійською (неіснуючою) мовою, то я вірю, що вона в кожне слово вкладає якийсь сенс, наче дійсно знає цю мову. Водночас Сміт якось машинально вимовляє фрази, хоч і теж намагається грати в цих епізодах.

Так ми поступово, замість того щоб уболівати за Рейніру, починаємо шукати собі інших фаворитів. До Деймона в цьому сезоні претензій майже немає, бо він єдиний, хто в Королівській Гавані намагається щось зробити. Але головним претендентом стає Ейгон Таргарієн.

Для мене це майже те саме, що замість того, щоб ненавидіти Джофрі, я став би вболівати за нього. Виконавець цієї ролі Том Глінн-Карні демонструє різносторонню гру, чудово показуючи своє перевтілення. Від його нової королівської ходи мимоволі хочеться встати, щоб одразу схилити коліно. Актор неймовірно тягне роль. Мені здається, сценаристи вже перестали опиратися й малюють із нього повноцінного лиходія, водночас даючи йому сцени, гідні такої гри.

Ненавидіти ж ми мали Ормунда, але вже на самому початку ідея цього психопата була приречена на провал. Тим більше, що перед четвертим сезоном, який буде фінальним, ми знову повернулися до протистояння Таргарієнів між собою.

Дуже дратувала протягом сезону донька Деймона зі своїм Вівцекрадом. Іноді я вставав із дивана й кричав: «Ну скільки можна вже?!»

Незрозумілі образи й Корліса, який хотів, щоб королева визнала його бастардів. З одного боку, вона могла б із легкістю це зробити, але, на мій розсуд, вона логічно йому все пояснила: їй і так на стінах пишуть «королева бастардів», тож, мовляв, ти, друже, допоможи спочатку владу укріпити, а потім уже будемо колишніх друзів на посади призначати та титули роздавати.

Алісента тільки заважала весь сезон. Після того як вона впустила Рейніру в замок, її справи пішли шкереберть. І не знаю, як у неї, а в мене постійно виникало питання: ну і навіщо ти це зробила?

Еймонд же спочатку бажав бути королем, потім бажав свою матір, а в кінці вже нікого й нічого не бажав, окрім прощення.

P.S. І мені цікаво: в кінці сезону — це те саме вікно?